ГЕОСОФІЯ СЛОВ’ЯНСЬКОГО СВІТУ

Abstrakt

Стаття присвячена геософічному осмисленню слов’янського світу як просторово-історичної реальності, що не зводиться до ідеологічних або політичних моделей єдності. Вихідною методологічною позицією є критика класичного панславізму, який інтерпретується як проєкт уніфікації, орієнтований на центр і нормативну форму. Натомість пропонується геософічний підхід, що розглядає слов’янство як поліцентричне поле споріднених геопросторів, сформованих у взаємодії ландшафту, історичного ритму, сакральної просторовості та колективної пам’яті. У статті аналізуються ландшафтні основи слов’янського світу, особливості його просторово-часової структури, а також пропонується геософічна типологія польсько-чесько-словацького, балкано-іллірійського та українсько-білоруського просторів. Центральне місце посідає український людський простір, інтерпретований як простір переходу й напруги, у якому поєднуються степова відкритість, річкова зв’язаність, лісостеповий синтез і карпатська тяглість традиції. Показано, що український простір є методологічно ключовим для виявлення меж панславізму та для розуміння слов’янського різноманіття без імперського редукціонізму. У підсумку обґрунтовується теза про геософію слов’янства як аналітичну альтернативу тоталітарним ідеологічним моделям, здатну описувати співбуття просторів у світі регіонів і фронтирів.