Аркадій Любченко: дискурс етики та естетики

Анотація

Образ (міф) автора, як і образ християнського Бога, триєдиний, гармонійно складений із тексту-біографії-зовнішнього образу письменника, де образ автора (фото, скульптора, мальований портрет) – троюрідна складова міфу, але мусить бути за законами алхімії та метафізики, як плюс і мінус у фізиці, як кислота і основа у хімії. Буває, що біографія автора цікавіша, ніж текст, а буває, що вона сіра (бухгалтерська), не цікава (або й зовсім не відома, як міфічного автора «Слово о полку Ігоревім»), але в історії літератури зостається знаковий твір-текст невідомого автора (ноунейм – окрема категорія авторів), а буває гармонійне поєднання: цікаві, навіть знакові, і текст, і життєтекст. Особливо у контексті романтизму, де біографія поета – одночасно героїчний епос, як у лорда Байрона, Артюра Рембо, чи в Тараса Шевченка. Суспільство, що ідеалізує чи ідолізує донощиків, навіть не знаючи, не вірячи, що вони (ті чи інші письменники) можуть апріорі бути такими, – приречене на духовно-фізичну деградацію (аж до самознищення) за універсальними (ще не вивченими наукою і, можливо, такими, що й не піддаються людському розумінню) законами народжень і взаємопереходу енергій Універсуму. У цьому контексті цікаві-важливі-корисні текст-надтекст-підтекст-життєтекст Аркадія Любченка, якого енциклопедії визначають як українського радянського письменника, літературного критика, секретаря ВАПЛІТЕ, автора книг повістей («Вертеп»), оповідань («Зима»), новел («Via dolorosa»), п’єс, рецензій на шпальтах радянських та нацистських часописів, який брав участь у боротьбі за українську державність, служив у війську УНР, колабораціоніста із нацистською Німеччиною в роки Другої світової війни, етика творчої поведінки якого настільки аморальна, що естетика його текстів алхімічно нейтралізована нею.