Антроподентифікація жінок у щоденниковому дискурсі української мови першої половини ХVІІІ ст.

Анотація

Наукову розвідку присвячено дослідженню засобів однослівної антропоідентифікації жінок у щоденниковому дискурсі української мови першої половини XVIII ст., що є малодослідженим аспектом історичної антропоніміки. Автор наголошує на актуальності комплексного діахронного вивчення регіональних антропонімних систем, зокрема Чернігівщини та Стародубщини, які в зазначений період перебували на перетині різних культурних і мовних впливів (польського, українського, московського). Метою дослідження є поглиблене розуміння лінгвальних і соціокультурних особливостей життя жінок ранньомодерної України крізь призму їхнього іменування. Джерельною базою слугували унікальні щоденникові записи генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка за 1719–1754 рр., які, попри свою цінність, лише частково потрапляли в поле зору ономастів. У дослідженні застосовано комплекс методів, що включає загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція), лінгвістичні (описовий, суцільної вибірки, контекстуальний, прагмалінгвістичний, дискурс-аналіз) і соціокультурні (історико-культурний контекстуальний аналіз, соціолінгвістичний підхід). Аналіз попередніх досліджень підкреслює загальну тенденцію до незначної кількості жіночих найменувань у писемних пам’ятках XIV–XVIII ст. Українські та польські науковці (М. Сенів, І. Єфименко, Л. Литвинчук, В. Денисюк, О. Зелінська, І. Митник, Л. Дацевич, Е. Рудницька-Фіра, М. Олейнік та ін.) одностайно пов’язують це з низьким соціально-правовим статусом жінки того часу та специфікою ділових документів, де чоловіки були основними суб’єктами правових відносин. Ключові висновки розвідки демонструють, що однослівні антропоніми в щоденнику М. Ханенка виконують не лише номінативну та ідентифікаційну функції, а й функцію нагадування та маркера емоційного досвіду. Їхнє використання відображає ступінь близькості, емоційне ставлення та динаміку стосунків автора зі згадуваною особою. Зокрема, доньку автор іменує ласкавими формами (Настуся, Настя) поряд з офіційною (Анастасія), що свідчить про українськість мови пам’ятки та інтимний характер щоденника. Дослідження також виявило, що однослівні антропоніми типу «ім’я» використано переважно для ідентифікації дівчаток, дівчат і жінок нижчих соціальних прошарків (з адаптованими або зниженими формами імен), тоді як церковнослов’янські форми збережені для представниць суспільних верхів. Попри домінування чоловічих найменувань, щоденник містить випадки ідентифікації жінок за прізвищем чоловіка, що характерно для представниць суспільної верхівки. Активно функціюють андроніми, утворені від імені чи прізвища чоловіка/батька за допомогою афіксів -их-а, -ин-а, -ов-а, що було поширеним явищем на всій українськомовній території. Досліджуваний жанр щоденника, зберігаючи ділову традицію, демонструє відхід від суто офіційних найменувань, надаючи простір для живомовних інтимних ідентифікацій. Наведені результати значно розширюють уявлення про засоби номінації та ідентифікації жінок в українському соціумі першої половини XVIII ст., відкриваючи нові перспективи для розуміння психології особистості та нюансів повсякденної комунікації того періоду.