Історія та історики у піднесенні українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття: новітня історіографія

Анотація

Метою статті є систематизація та аналіз студій новітньої української історіографії про розвиток історичної думки доби українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття, новий етап нагромадження яких розпочався на зламі 80-х-90-х років ХХ століття. В основі дослідження – цивілізаційна та соціокультурна методологія, системний науково-концептуальний підхід історіографічного аналізу, інструментарій яких дав змогу досягти пріоритетів науковості та об’єктивності у висвітленні історіографічних фактів, історизму та наступності у побудові історіографічного наративу, міждисциплінарності та інтеграції історіографічних висновків. Наукова новизна роботи полягає у тому, що на основі аналізу сучасних історичних студій охарактеризовано динаміку новітнього вивчення історичної думки та діяльності істориків у другій половині ХІХ – першій третині ХХ століття. З’ясовано, що на початку 1990-х років історикам (Я. Верменич, Г. Касьянов, В. Кравченко, Г. Мерніков, Я. Пиріг, П. Сохань, С. Стельмах та інші) вдалося емпірично накопичити багатий матеріал та розпочати системне осмислення змісту, специфіки та цивілізаційного значення української історичної думки імперської доби. Упродовж 2000-2015 років історики (Я. Калакура, В. Коцур, В. Масненко, П. Радько, О. Реєнт, О. Удод, О. Ясь та інші) запропонували синтетично-концептуальний зріз історичної думки окресленої доби, на основі новітньої цивілізаційної методології всебічно та цілісно розглянули зміст, особливості розвитку та націєтворчий потенціал історичної думки другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття, запропонували системне уявлення про місце і роль історичних досліджень у ґенезі українського національно-культурного відродження. З’ясовано, що із середини 2010-х років й до сьогодні історики (Я. Калакура, В. Смолій, О. Удод, В. Яремчук, О. Ясь) звертаються до вивчення  специфічності, локальності та мікроісторичності у розвитку історичної думки досліджуваного періоду. Вчені аналізують субдисциплінарні напрями тогочасного історієписання, стилі історичного мислення, інтелектуальні, персоналістичні та інституційні виміри української історичної думки, її суспільні та політичні контексти тощо. Висновки. З’ясовано, що в сучасній історичній науці проблематика місця і ролі історичних знань та істориків у піднесенні національного руху представлена репрезентативно. Здобутки новітньої історіографії засвідчують виняткове значення історичної думки та науково-дослідницьких і соціокультурних ініціатив тогочасних істориків у розвитку національної свідомості українців та активізації процесів націєтворення та державного будівництва доби Української демократичної революції 1917-1921 років.