ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ПРИ ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ДО ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Анотація

Найбільш загальними сферами ускладнень у комунікативно-мовній взаємодії є смислові,
когнітивні, тактичні, емоційні; у сумісній діяльності – мотиваційні та операційні ускладнення, які інтегрують
такі компоненти взаємодії, як комунікаційний та інтегративний, що виявляються в когнітивній, афективній і
поведінковій сферах. Для подолання цих ускладнень майбутній учитель іноземних мов повинен бути озброєний
глибокими теоретичними знаннями щодо мови і мовлення, а також уміннями й навичками породження
мовлення, адже загальновідомо, що мовлення – це головна складова педагогічного спілкування і взаємодії.
Дослідники мови як системи й мовлення як форми існування мовної системи підкреслюють, що
концепція лінгвістичного релятивізму (відома в науці як гіпотеза Сепіра-Уорфа) з уточненням, внесеним
структурною лінгвістикою (за Н.Хомським), на сучасному етапі розвитку науки розглядає мову як
детермінанту способу організації колективного та індивідуального досвіду не стільки в когнітивному, скільки
в комунікативному аспекті (сприйняття й переживання моментів буття при міжсуб’єктній трансляції
сприйнятого). Інакше кажучи, для становлення як окремої особистості, так і соціокультурного середовища в
цілому необхідно не стільки безпосередньо розрізняти мовні сигнали, скільки навчитися їх співвідносити з
реаліями відповідно до вимог (мовних і культурних) тієї дійсності, в якій відбувається комунікація.
Зростання уваги до живого мовлення, процесів комунікації зумовило висунення на перший план
комунікативної компетенції, що трактується як здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну
компетенцію), паравербальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях.